«— Ґример — рідкісна професія. Як склалося, що вибрали саме її з поміж багатьох інших?
— Бажання виникло з легкої руки близької подруги, якій режисер Еміль Лотяну запропонував роль у своїй стрічці. Повертаючись зі знімань, однокласниця із захопленням розповідала про кіно. Під враженням від почутого вирішила не вступати до вузу. У ті часи відмова від вищої освіти була нонсенсом і неабияк шокувала батьків. Але вони змирилися й допомогли влаштуватися до Київської кіностудії імені Олександра Довженка, де під керівництвом Нонни Леонідівни Чорної існувала найсильніша ґримерна школа в Україні. Пропрацювавши рік, за порадою моїх наставників вступила до Одеського театрального училища. Отримавши диплом художника-ґримера, повернулася на кіностудію.

— Чи пам'ятаєте першого актора, якого гримували? Пригадайте, що відчували тоді?
— Дебютом стала робота з відомою актрисою Тетяною Пілецькою, яка грала головну героїню. Звісно, переймалася, чи все вийде, але це було приємне хвилювання, яке відчуваю й досі. Як на мене, легкий мандраж — тільки плюс у роботі, бо ЛЮДИНА, ЯКА ПЕРЕКОНАНА, ЩО ВСЕ ВМІЄ, ЗУПИНИЛАСЯ НА ТВОРЧОМУ ШЛЯХУ.

— Було б цікаво дізнатись, у чому полягає секрет співпраці з примхливими артистами?
— Усі актори та режисери з гучним ім'ям — люди творчі, наполегливі, вимогливі, зі складним характером, завдяки чому і стали успішними. Та чим більше досяг артист, тим легше з ним працювати, бо не порушує дисципліну й цінує професіоналізм колег. Тож АБИ ВСТАНОВИТИ КОНТАКТ, ПОТРІБНО НЕБАГАТО — БУТИ МАЙСТРОМ СВОЄЇ СПРАВИ.
За ЗО років не пригадаю жодного скандалу чи сутички. У ґримерній дружня й інтимна атмосфера, адже це остання інстанція перед виходом на знімальний майданчик, тому необхідно подбати, щоб настрій актора не псувався, й допомогти налаштуватися на роль не лише зовнішньо, а й морально. Результат залежить від злагодженої роботи всієї команди.

— Із чого починається робота над образом?
— Усе залежать від ролі, хоча несерйозних персонажів не буває. Навіть дитячий образ потребує творчого підходу, адже правильний ґрим (упертий чубчик, виразні очі, веснянки тощо) допомагає підкреслити характер героя. Історичний фільм вимагає вивчення іконографічного матеріалу — літератури про той час. Бо інакше на екрані не уникнути казусів, на кшталт кріпачки з французьким манікюром. На жаль, це біч сучасних серіалів. Аби грамотно стилізувати образ, необхідно орієнтуватися на епоху, національний колорит, моду, інтер'єр, звичаї, й лише тоді у глядача виникне відчуття присутності та співпереживання.

— До якої ролі ґрим був технічно найскладнішим?
— Найбільш кропіткою роботою вважається портретний ґрим, коли зовнішність несхожого на відому постать актора необхідно зробити ідентичною копією. Для цього використовуються спеціальні пластичні деталі, які приклеюються на обличчя так, аби цього не було помітно в кадрі. Наприклад, у стрічці Г. Р. Кохана «Війна» довелося відтворити образи багатьох членів політбюро — Сталіна, Берії, Молотова тощо, а в картині «Народжена революцією» — передати процес старіння від 17 років до 70 (художник-ґример А. Бржестовська. — Прим. «12+»). Ця віртуозна й дуже складна робота є вершиною творчості, яку в СРСР виконували лише шість спеціалістів.

— Чи можна назвати цей фах екстремальним?
— Гадаю, що так. Адже доводилося їздити на майданчик на БТРі, побувати на Петрівці, 38 та в селищі нанайців, працювати на танкодромі в оточенні трьох тисяч озброєних солдатів масовки, на стрільбищі, високо в горах, на даху будинку й навіть у тайзі. Та, мабуть, екстремальна не робота, а її умови.

— Коли цікавіше працюється: із браком досвіду чи з солідним багажем навичок?.
— Якщо любиш професію, то отримуєш задоволення завжди: спочатку з ентузіазмом опановуєш нові знання, а згодом пробуєш експериментувати, використовуючи нові технології, особливо коли працюєш із толковим сценарієм. Вважаю, що поталанило, адже займаюсь улюбленою справою, яка дозволила реалізуватися, побачити світ і познайомитися з багатьма талановитими людьми. Я щаслива, що завдяки своїй професії маю цікаве життя.

— Які особливості створення таких ефектів, як шрами, порізи, опіки, синці тощо?
— Передусім треба навчитись уявляти, що може статися з тілом після ушкодження. Якщо за сценарієм героя вдарили, фантазуєш: з якого боку, чим, як сильно, чи йде кров, які та де виникнуть синці й набряки тощо. На всі запитання необхідно мати відповіді, аби результат був правдивим.

— Чи експериментуєте зі своєю зовнішністю?
— Ніколи. Цього вистачає на роботі. Знаю, що мені личить, і не вдаюся до кардинальних змін.

— Пані Алло, скажіть відверто, чи оцінюєте з професійної точки зору жінок на вулиці?
— Ніколи навмисне не роздивляюся перехожих, та й не маю на це часу. Втім, хочу того чи ні, помічаю певні нюанси: чим жінка нафарбована, як було б краще. Мабуть, це специфіка професії.

— Відомо, що Ваша донька теж стала ґримером. Як сприйняли такий вибір?
— Дитинство Анжела провела у ґримерній і на знімальному майданчику. Тому сумнівів щодо майбутньої професії не було. Щиро кажучи, навчати свою дитину не просто: прискіпливіше оцінюєш її роботу та водночас піклуєшся й жалієш. Але дуже задоволена, що тепер маю не лише гарну доньку, а й чудову помічницю, яка взяла на себе більшу частину роботи тут, у професійній школі-студії.

— Ваше напутнє слово читачам «12+», які мріють про спеціальність художника-ґримера.
— Ця професія творча й неймовірно цікава. Якщо хочете її опанувати, дійте! Але передусім зважте як слід, у кого й де здобуватимете освіту, адже педагог повинен не лише стовідсотково знати предмет і добре викладати, а й уміти взаємодіяти з учнями.

— Дякуємо за цікаву розмову!

«Журнал 12+ » 2011г.